НА ДУМКУ СТУДЕНТКИ ФАКУЛЬТЕТУ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ АПК ВІЙНА — ЦЕ КОЛИ ЗА ЧИЇСЬ ІНТЕРЕСИ ГИНУТЬ ЗОВСІМ БЕЗВИННІ ЛЮДИ
Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"
Я Зеленська Олена, народилася у Кіровоградській області, до війни проживала у Києві, наразі перебуваю разом з батьками у рідному місті. Студентка 2курсу 1групи, навчаюся на факультеті харчових технологій та управління якістю продукції АПК.
У майбутньому мріяла працювати за фахом та подорожувати. Планувала літом поїхати до Німеччини на виробничу практику на заводі «Allfein». Дуже дякую керівництву НУБІП України, міжнародному відділу університету та деканату, за можливість нам удосконалювати свої знання. Але всі мої плани були зруйновані через те, що з ранку 24 лютого, коли президент росії оголосив про "спеціальну військову операцію", в Україні триває повномасштабна ВІЙНА!
23 лютого, я ще жила звичним життям, зранку вставала на навчання, ввечері працювала, розважалася з друзями, планувала завтрашній день. І навіть не могла здогадатися, що мене може чекати наступного дня...
Я прокинулася о 6 ранку від телефонного дзвінка моєї мами. Вона сказала, щоб я негайно скала всі необхідні речі, бо розпочалася війна. Я спочатку намагалася заспокоїти її, бо гадала, що це чутки і переконувала себе тим, що як так у цивілізованому світі вирішувати недомовленості війною це повне безглуздя. Я так вважала поки не ввімкнула телевізор, на всіх каналах лунала одна і та сама інформація: війська країни-агресора атакують аеропорт, російська авіація бомбить місто, а під ракетні обстріли потрапляють райони Києва. Мене охопив жах. Побачивши це - я намагалася подзвонити до брата, який живе у іншій частині міста, але він не відповідав на мій дзвінок.
Опанувавши себе, я попросила свого хлопця, щоб ми поїхали до брата. Поспіхом зібравшись, йдемо до нього, сподіваючись, що з ним все гаразд. Перша перепона яка сталася у нас на шляху - це транспорт. Єдиний спосіб доїхати до метро це автобус або таксі. Попитавши у людей на зупинці, автобуси не їздили вже 2 години. Що робити? На подолання дороги до найближчої станції метро потрібно було в запасі мати хоча б годину часу, а зважаючи на те, що цієї години нема, потрібно було діяти рішуче. Але так як ціни на таксі зросли у 7 разів іншого шляху не було, ми вирішили йди пішки незважаючи на холод. Зараз це здається дурістю, тому що наразі в нас немає нічого ціннішого за життя. Відійшовши від зупинки лише на 15 метрів, ми побачили автобус. Це перше і останнє від чого ми зраділи того дня. Не знаю, як подякувати тому водію, котрий через заборону керівництва та штраф, все одно відвіз мене з хлопцем, та повний автобус людей до місця призначення. Це лише доводить, що українці сміливий та дружній народ і кожен навіть у скрутний час допомагає один одному. Подолавши всю дорогу ми дісталися до помешкання мого брата. Зустрівши його цілого та в безпеці, я відчула полегшення. Залишалося лише дочекатися батька та залишити Київ. На щастя чекати довго нам не довелося. Через декілька годин він був вже в Києві. По його словам такого потоку машин які від’їжджали він не бачив ніколи. Поки ми їхали містом, лунали вибухи та жахливі новини які передавали по радіо з машини. Дорога була складна і морально і фізично, особливо для батька, який одразу після перших новин одразу прокинувся і поїхав нас рятувати. Єдине, що заспокоювало це підтримка друзів та одногрупників, які за цей час теж стали для мене окремою сім’єю.
Їхали ми майже 8 годин, нажаль тривожність так і не дала мені можливість заснути навіть на пів години. Весь цей час я провела переглядаючи новини. Коли ми дісталися дому, потрохи заспокоївшись почали складати їжу та необхідні речі про всяк випадок, сподіваючись, що він ніколи не настане. Всю ніч я прислухалася до тиші та намагалася себе заспокоїти, нажаль сон і тут оминув мене стороною.
На другий день я прокинулася дуже рано почувала себе надто втомлено, та не могла ще досі себе заспокоїти і зрозуміти, що поки ми у безпеці. Зібралися всім містом обладнали бомбосховище, спільна праця об’єднала та відігнала погані думки, але не на довго. Наразі відчуваю лише порожнечу, не знаю як жити далі, та як знайти в собі сили продовжувати навчатися або працювати.
Моторошно, дуже моторошно прокинутися в зовсім іншій реальності!!! Так боляче… Ми не хотіли війну и не кликали її до себе у дім! Ми хочемо жити! Нам не потрібна війна! Ми у будь-який момент готові бігти і рятуватися хто куди: хто в укриття, хто в бомбосховища. При будь-якому гучному звуку вже здригаємося. Панічні атаки та страх охоплюють тіло і володіють твоїми думками, не даючи здоровому глузду заспокоїти тебе. Зникають думки про матеріальне та те, що раніше здавалося проблемою - вже не має своєї ціни. Ця ситуація навчила мене та багатьох цінувати родину та відчуваєш наскільки важливе здоров’я, тому потрібно його берегти. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох молодих українців. Чимало юнаків і дівчат пішли добровольцями до війська, щоб зі зброєю в руках захищати свою країну від російської агресії, долучилися до лав територіальної оборони, навчаються надавати медичну допомогу пораненим, займаються волонтерством.
Не тільки це допомога, кожен своїми діями може вплинути на перемогу. Перемагати – значить допомагати батькам, працювати, щоб підтримувати економіку країни, продовжувати робити те що вмієте робити краще всього. Головне не занепадати духом, аби бути сильним для себе, та своєї країни.
З нами перемога!
З нами відвага кожного громадянина!
З нами прагнення свободи. Бо для нас свобода- не рабство!
Слава Україні!
Зеленська Олена
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК
