Вшанування пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

В Україні щорічно 18 травня відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
17 травня 2023 року викладачі кафедри міжнародних відносин і суспільних наук провели онлайн-зустріч із студентами 3 курсу спеціальності «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії».

У своєму виступі професор кафедри Олена Любовець розкрила причини, організацію, перебіг та наслідки депортації кримськотатарського народу.

Депортація в загальному сенсі означає насильне переселення людей. Примусові переселення широко практикувалися радянським режимом і до війни з нацистською Німеччиною. Тому депортації воєнного часу та їхній вплив на етнополітичну ситуацію в Криму слід оцінювати у загальних межах політики депортацій, які здійснювалися в радянському Союзі.
Зразу після нападу Німеччини на СРСР, у серпні–вересні 1941 року, розпочалася депортація німців. Вона проводилася під приводом запобігання можливому шпигунству та диверсіям з боку усіх радянських німців у зоні, наближеної до фронту. Німці виселялися з Поволжя, де існувала Автономна Радянська Соціалістична Республіка Німців Поволжя, далі на схід, а також з інших місцевостей. З Кримського півострова було виселено у віддалені східні райони СРСР, насамперед у Казахстан, 53 тис. німців, а разом із членами змішаних шлюбів – 61184 особи. Наприкінці грудня 1941 р. в Омську область виселено додатково 2233 особи.
Після звільнення Криму від нацистських загарбників органи НКВС-НКДБ СРСР почали збирати дані про населення за національною ознакою – росіян, українців, татар, болгар, вірмен, греків, караїмів, поляків, німців. Звичайно, рештки німців, уцілілих під час депортації 1941 року та гітлерівської окупації, були визнані «соціально-небезпечними елементами» і виселені (396 осіб).
Наступною жертвою репресій за національною ознакою стали кримські татари, які підлягали депортації з території Кримського півострова. Згідно з офіційною радянською версією, «виселення» було пов’язане з «масовим дезертирством» 20 тисяч кримських татар на початку Другої світової війни, а також з нібито їх «тотальним колабораціонізмом» під час нацистської окупації півострова. Однак реальна кількість дезертирів серед кримських татар була порівняна з кількістю перебіжчиків інших національностей. До того ж, колективне покарання було заборонене ст. 50 чинної тоді Гаазької конвенції 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни». На думку багатьох істориків, Радянський Союз готувався до війни з Туреччиною за протоки Босфор і Дарданелли й «зачищав» у 1943-1944 роках Кавказ і Крим як тилові райони від можливо нелояльного населення.
11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного Комітету Оборони №5859сс «Про кримських татар», яка декларувала організацію депортації кримських татар. Підготовка до депортації розпочалася безпосередньо на місцях.

Фото 1. Перша сторінка Доповідної записки про підготовку операції по переселенню спецконтингента з території Євпаторійського і Джанкойського оперсекторів Криму станом на 4 червня 1944 р. (документ КГБ СРСР).
Фото 2. Перша сторінка Плану проведення операції по переселенню спецконтингента в Сімферопольському оперативному секторі з 18.5.-19.5.44 р. (документ КГБ СРСР).

Основна фаза спецоперації розпочалася ще до світанку 18 травня й завершилася до вечора 20 травня. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, де поміщали в товарні вагони або відразу, або 1-2 дні потому. Час ешелонів у дорозі – 2-3 тижні.

Було виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.
Майно кримських татар, що залишилося на півострові, пізніше описували і здебільшого передавали переселенцям з Росії та України.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня 1944 року, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви.
Самі кримські татари, перебуваючи на засланні, почали збирати докази і спогади про втрати серед кримськотатарського народу в перші роки перебування на спецпоселенні. За підрахунками кримських татар і активістів кримськотатарського національного руху, який уже сформувався в Середній Азії після хрущовської відлиги, у перші роки загинули близько 46% тих, хто був депортований. Експерти Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України підрахували, що на спецпоселенні загинуло 49, 2 тисячі кримських татар. Але визначення реальних масштабів смертності можливе лише після вивчення архівів Узбекистану, Казахстану та РФ, доступ до яких навряд чи буде у найближчі часи.

Фото 1 - Депортовані кримці у м. Красновішерську, нині Пермський край.
Фото 2. Кримці в Марійській АРСР, 1954 р.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.
Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.
ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) відкрито засудив політику депортацій. У відповідності з цим Президія Верховної Ради СРСР своїм указом від 27 березня 1956 року звільнила з обліку спецпоселенців кримських болгар, греків та вірмен, а 28 квітня видала указ «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татр, балкарців, турків-громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни». Проте укази забороняли депортованим повертатися у Крим. Більше того, міністр внутрішніх справ СРСР 29 квітня розпорядився брати розписку зі звільнених від обліку спецпоселенців про відмову від конфіскованого в них під час депортації майна і про неповернення їх на батьківщину.
Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.
Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.
5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні 1974 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.
У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.
В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.
Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.
14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.
З часу проголошення незалежності Україна взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.
Таким чином, на основі викладеного матеріалу, висвітлених документів і продемонстрованих фото студенти отримали інформацію щодо причин та наслідків депортації кримськотатарського народу з території Кримського півострова.

Олена Любовець,
професор кафедри міжнародних відносин і суспільних наук