Шануймо Героїв минулого, щоб не платити кров’ю Героїв сьогодення!
Пошана до героїв минулого і сьогодення, національна гідність, патріотизм – найцінніший капітал людини і нації. Так, мову, національну пам'ять, культуру, історію «на хлеб не намажешь». Але саме ці базові існування, розвитку людини і народу плекають ту єдину силу, ресурс, непідвладний навіть часові, – силу духу, яка й формує в т.ч. й матеріальний рівень життя.
Святкуючи 125-річчя НУБіП України, ми якнайщиріше вшанували Героїв новітньої московсько-української війни, пов’язаних з рідним університетом. Живих і загиблих. Ми назвали імена кожного. Слава і дяка їм! Ми згадали і вкарбовані на Меморіалі пам’яті, монументах імена тих НУБіПівців, які віддали своє життя під час Другої світової війни. А чи знаємо ми тих наших попередників, хто були першими? Хто закладав основи нашого університету й української державності, боровся за неї в 1917-20-х роках? На жаль, ні, не знаємо. Бо не цікавимось… Або ж все ще, за інерцією, блукаємо манівцями криваво-фальшивого колоніального минулого, де Героїв називали бандитами, а злочинців – героями. Але ж так не може бути вічно!..Тому автору цього тексту вельми не відразу вдалося розшукати перші імена борців і діячів Української національно-визвольної революції 1917-20-х рр., причетних до нашого рідного НУБіП. Так, тоді наш університет ще зароджувався в лоні сільськогосподарського відділення Київського політехнічного університету, звідки ми виводимо свій історичний родовід. На жаль, і там цією темою також мало хто цікавився…
Добре, що за понад 30 років незалежності з’явилася когорта дослідників, які воскресили із забуття тисячі славних імен-світочів нашого шляху до волі, чий промінь духу гартуватиме нові покоління. Ось вони, – імена перших лицарів боротьби за українську державність 1917-20-х рр., які вчилися або були причетні до сільськогосподарського відділення КПІ:
Григо́рій Па́влович Чиже́вський
(23 жовтня 1886, с. Ціпки Великобудищенської волості Гадяцького повіту Полтавської губернії – 1936, Кельці, Польща) – міністр внутрішніх справ УНР (1919). Учасник Другого Зимового походу Армії УНР. Полковник Армії УНР, артилерист. Син відомого діяча українського руху Павла Івановича Чижевського.
Походив з шляхти Полтавської губернії. Закінчив технічне училище в Олександрівську (1906), Київський політехнічний інститут (1910). 1 травня 1912 р. став однорічником 2-го розряду до 5-ї батареї 9-ї артилерійської бригади (Полтава). У липні 1913 р. склав іспит на звання прапорщика запасу артилерії. У липні 1914 р. був мобілізований, служив молодшим офіцером 1-ї батареї 70-ї артилерійської бригади. З 27 травня 1916 р – штабс-капітан, з 12.11.1916р. – командир батареї 70-ї бригади, з 21 грудня 1916 р. – командир батареї 136-го окремого артилерійського дивізіону. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами Святого Володимира з мечами та биндою, а також відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою (за бої під Ригою). 1 липня 1917 р. потрапив до німецького полону.
На фото: Лицарі «Залізного Хреста за Зимовий похід і бої» зі складу 3-ї Залізної дивізії з керівниками 2-ї Волинської дивізії.
1-й ряд зліва направо: Володимир Лаврик, підхор. Іван Назаренко, полк. Григорій Чижевський, ген. Олександр Загродський, підп. Олександр Недзвецький, підп. Микола Чижевський, підп. Іван Шура-Бура.
Служба в Армії УНР. З 14 лютого 1918 р – командир 1-ї батареї 1-го Українського гарматного полку (Синьожупанників). З 3 березня 1918 р – командир 1-го Українського гарматного полку до часу його офіційного розформування німцями (27-28 квітня 1918 р). З 1 травня 1918 р. – губернський комісар Центральної ради на Полтавщині, 15 травня 1918 р. – відданий Гетьманом Скоропадським під суд у справі гетьманського перевороту. З 27 листопада 1918 р. – губернський комісар Директорії у Полтавській губернії.
З 14 лютого 1919 р. – міністр внутрішніх справ УНР. 1 квітня 1919 р. – у резерві старшин при штабі Дієвої армії УНР. З 18 квітня 1919 р. – командир гарматного куреня 16-го пішого загону Дієвої армії УНР, з 10 червня 1919 р. – командир 3-ї гарматної бригади 3-ї (згодом – Залізної) дивізії Дієвої армії УНР.
З 6 січня 1920 р. – помічник командира 3-го збірного кінного полку Дієвої армії УНР, з 18 квітня 1920 р. – т. в. о. командира та командир 3-го збірного кінного полку Дієвої армії УНР. З 12 червня 1920 р. – начальник 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, начальник артилерії Української повстанчої армії, був поранений.
В українській армії служив також брат Григорія Чижевського – Микола. Цій славетній родині, – Павлу Чижевському (1860–1925 рр.), Григорію Чижевському (1886–1936 рр.) і Миколі Чижевському (1890–1954 рр.), – 26 червня 2019 року у м. Гадяч відкрита меморіальна дошка. Ініціатори встановлення – товариство «Чорні запорожці» та Роберт Чижевський (У Гадячі відкрили меморальні дошки).
Олекса́ндр Іва́нович Бабин (03.07.1894 р., с. Базилівка Конотопський повіт Чернігівська губернія – 28.11.1968, м. Філадельфія, США) – український військовий діяч, повстанець, комендант міст Збараж (листопад 1917 – січень 1918) і Ромни (січень 1919). Сотник військ Центральної ради та Армії УНР.
Закінчив дворічні педагогічні курси при Глухівській міській школі (травень 1911), навчався в Глухівському учительському інституті (серпень 1911 – травень 1914) та 3-й Київській школі прапорщиків (червень 1915). У серпні 1914 вступив вільним слухачем до Київського політехнічного інституту на агрономічний відділ.
Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Дипломну роботу виконав «дуже добре та оборонив її з успіхом добрим». Диплом інженера-лісівника здобув 4 червня 1927 року. Виїхав до США, де й помер 28 листопада 1968 року в м. Філадельфії, штат Пенсільванія.
У «Curriculum vitae» (автобіографії) він писав:
«В грудні 1914 року по призиву вступив до російської армії в 4-й гарматний запасний дивізіон в м. Київі (як вільноопреділяющийся). В травня 1915 року відкомандирований до 3-ї київської школи старшин, котру скінчив в серпні 1915 року. В жовтні 1915 року відправлений на фронт до 16-го Ладожського полку, де і перебував до жовтня 1917 року, маючи за службові та бойові відміни ранг штабс-капітана. В кінці жовтня 1917 року під час виділення українських військових частин на фронтах, вступив до 22-го Івана Гонти полку 5-ї Січової Запор. Дивізії. Командир дивізії Олександр Поджіо в жовтні 1917 р. призначив мене начальником дивізійної команди з вишколу українських підстаршин. У листопаді 1917-го призначений комендантом м. Збаража – виконував цей обов’язок до лютого 1918 року. За наказом Центральної ради в лютому 1918 року переведений зі своєю командою до м. Бердичева, де перебував до наступу большевиків. Разом з німцями, які прийшли в Україну згідно з Берестейськими угодами, відбув всі бойові події проти большевиків. У березні 1918-го звільнений у відпуску через контузію. У вересні 1918 р. мобілізований до 33-го Охтирського полку, де і служив до повстання проти гетьмана. Вступив цього ж місяця до 33-го республіканського полку. В січні 1919 року призначений комендантом м. Ромен на Полтавщині. Після оточення Ромен большевиками, а потім і окупації московськими військами і всієї України перебував з 24 січня 1919 року до серпня 1919 року в ріжних повстанчеських відділах проти московських окупаційних військ. При навалі військ Денікіна відступив у Польщу до Української армії, в котрій і перебував до цього часу. Перебуваю в таборі Щолково при штабі Кордонної бригади. Полк чорних запорожців.»
Михайло Львович Зінченко (22 травня (4 червня) 1893 р. с. Роїще Чернігівської губернії – 12 березня 1963 р., м. Дубніца над Вагом, Словаччина), поручик, старшина Армії УНР, учасник боїв за незалежність України в 1920 р.
У 1912 р. 28 листопада поступив на військову службу «вольноопределяющимся» до 83-го піхотного Самурського полку (м. Ставрополь). 1 грудня 1914 р. закінчив чотирьохмісячні курси Тифліського піхотного військового училища. Був призначений командиром роти 18-го Туркестанського стрілецького полку. З 29 грудня по 12 травня 1915 р. служив у 4-му Кубанському пластунському батальйоні. З 8 вересня 1915 р. по 15 травня 1916 р. – помічником Кременчуцького етапного коменданта, з 15 травня по 16 липня 1916 р. – командиром 124-ї етапної роти. З 1 серпня 1916 р. по 21 квітня 1917 р. – в 4-му Кубанському пластунському батальйоні. Був переведений до резерву чинів штабу Київського військового округу (квітень – жовтень 1917 р.). Нагороджений орденами Святої Анни 4 ступеня з написом «За хоробрість» та Святого Станіслава 3 ступеня з мечами та бантом. 18 грудня 1917 р. визнаний непридатним до військової служби у зв'язку з пораненням.
Українська революція. Навесні 1918 р. організував у селі Роїщі вибори делегатів на Всеукраїнський з'їзд хліборобів і брав у ньому участь. В серпні того ж року вступив до Київського політехнічного інституту на сільськогосподарське відділення. 23 червня 1920 р. був заарештований «как соучасник съезда Хлеборобов апреля месяца 1918 года». А 15 липня 1920 р. комісія Чернігівськогої НК постановила відправити його до концентраційного табору до закінчення «громадянської війни».
З 1 листопада 1920 р. був зарахований до запасного полку 1-ї Запорізької стрілецької дивізії, а 9 листопада – молодшим старшиною до кінної сотні штабу 2-ї стрілецької Запорізької бригади тієї ж дивізії. Брав участь в боях під Микулинецьким Ріжком (13.11.1920), Голенищенським Майданом та Миколаєвим (20.11.1920). Після інтернування був у таборах Пикуличі під Перемишлем та у м. Вадовиці. У вересні 1921 р., як студент був звільнений з армії і відпущений продовжувати навчання. За стипендії Християнської асоціації молодих людей (жовтень 1921 р. – травень 1922 р.) навчався в Сільськогосподарській академії м. Берліні. З травня 1922 р. жив у Празі. Того ж року 11 червня був прийнятий до Української господарської академії в Чехословаччині в м. Подебради на агрономічно-лісовий відділ (агрономічний підвідділ). В тому ж році вступив до Чеської високої школи у Празі, де вивчав сільськогосподарське інженерство. 17 червня 1926 р. склав державний іспит і одержав право користуватися титулом інженер. По закінченню навчання працював у Вігляші-Пструші. 21 лютого 1941 р. одружився з Юліаною Новак. У 1946 р. у них народилася донька Оксана. З 1949 р. по 1953 р. керував Фондом національного оновлення, створеним на базі маєтків в Болешові та П'єхові. В 1953 р. переселився до м. Дубниці над Вагом, де й прожив решту життя. Помер 12 березня 1963 р. і похований на міському цвинтарі.
З проголошенням незалежності Української держави 30 жовтня 1997 р. його було реабілітовано. У червні 2018 року пам'ять про Михайла Зінченка було пошановано відкриттям меморіальної дошки у його рідному селі Роїщі.
На Чернігівщині в селі Роїщі, в приміщені місцевої школи, відкрили першу меморіальну дошку. Надгробок на могилі поручика Зінченка М. Л.
Олександр Євгенович Катхе (15.03.1893, Вільно – ?) – підполковник Дієвої Армії УНР. Народився у місті Вільно. Закінчив Михайлівське артилерійське училище у 1914 році. У складі 65-ї артилерійської бригади брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії – капітан.
В українській армії з 16 лютого 1919 року – командир 5-ї батареї Січових стрільців Дієвої Армії УНР, згодом – 1-ї гаубичної батареї, що входила до 2-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої Армії УНР. Навесні 1919 року полк було передано до складу Української Галицької армії – до 2-го Галицького корпусу, у складі якого 5-та батарея воювала спочатку проти поляків, а згодом – проти червоних. У січні 1920 року батарею було передано до 4-ї Галицької бригади Едуарда Шепаровича, яка у квітні 1920 року приєдналася до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої Армії УНР. Рештки 2-го гарматного полку та 5-ї батареї Січових стрільців було передано на формування артилерії 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. 3 25 квітня 1920 року – командир 13-го гарматного куреня 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1920-х роках – в еміграції у Польщі.
Дмитро Васильович Головко (13.10.1897, містечко Рокитне Васильківського повіту Київської губернії – після 27.06.1927) – хорунжий Армії УНР, інструктор Чеського спортивного дружства «Сокіл» у Подєбрадах (1924), інженер-гідротехнік (1927).
У Полтаві закінчив церковнопарафіяльну школу (1908) і Олександрівську реальну школу (1917). Як вільноприділений 1-го Українського гарматного дивізіону воював проти більшовиків. Вступив до Київського політехнічного інституту (1918). Приєднався до Запорозької дивізії Армії УНР (11.1918), з якою брав участь у походах і боях проти більшовиків. Чотовий гарматної сотні полку Чорних запорожців.
Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 р. проти бронепотяга «Красноармеец». Разом з хорунжим Голємбовським (ройовий полку Чорних запорожців, гармаш) підбив його в нерівному бою, завдяки чому Чорні запорожці захопили бронепотяг, на озброєнні якого було 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Лицар Залізного хреста. Перейшов до 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової дивізії (1.11.1920). Інтернований поляками (22.11.1920) в табір Щипйорно. Дійсний слухач гідротехнічного відділу інженерного факультету УГА (1922 – 1926). Учасник студентського хору УГА в Подєбрадах (1924). Захистивши «з успіхом дуже добрим» дипломний проект «Шлюзова комора та гребля Ягорського», здобув фах інженера-гідротехніка (27.06.1927). Подальша доля невідома.
Як бачимо, далеко не про всіх героїв визвольної боротьби 1917-20-х рр. вдалося знайти достатньо інформації чи фото. Деякі дані варто уточнити, перевірити.
Але найважливіше те, що ми з гордістю можемо усвідомлювати: ті, хто започатковували славну родину НУБіП України, чесно виконали свій обов’язок перед Вітчизною, давши священний бій за її волю проти того ж ворога, який і зараз намагається нас знищити.
Вічна їм пам'ять, дяка і слава!
Володимир ГОНСЬКИЙ,
Навчально-науковий центр виховної роботи і соціального розвитку НУБіП України
Автор дякує президенту Історичного клубу «Холодний Яр» Роману Ковалю, доктору історичних наук Андрію Руккасу, Українській Вікіпедії за допомогу у підготовці цього тексту.
