ННІ неперервної освіти і туризму долучився до вшанування пам’яті генія Українського народу Тараса Шевченка

У ці буремні роки і дні, коли Україна бореться за свою незалежність, щоденно оплакуючи загиблих захисників, зовсім по новому – пророче сприймаються слова Тараса Шевченка.
В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам’яті й з великою любов’ю та повагою передає з покоління в покоління. Для українців такою святинею є видатний український поет, прозаїк, художник, драматург, громадський і політичний діяч, натхненник національних ідей, провідник правди, добра та волі – Тарас Шевченко. Іван Франко описуючи значення нетлінної творчої спадщини Шевченка писав: «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур. Він був простак і відкрив професорам і вченим новіші і свобідніші степені. Він терпів десять літ від російської воєнщини, а зробив більше для свободи росії, ніж десять побідних армій. Доля переслідувала його ціле життя, та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри – в розпуку. Доля не щадила йому страждань, але не стримала його радості, що била здоровим джерелом життя. Та найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – невмирущу славу і вічну нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець».

Ім’я Великого Кобзаря вписане золотими літерами в історію України. Через віки промовляє до нас слово поета-генія, надихає нас, дає нам силу та мужність і нагадує, що ми – українці – великий народ з тисячолітньою історією та світлим майбутнім, за яке потрібно боротися.
«Не дуріте самі себе, учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває, того Бог карає,
Того діти цураються, в хату не пускають.
Чужі люди проганяють, і немає злому
На всій землі безконечній веселого дому.
Я ридаю, як згадаю діла незабуті дідів наших.
Тяжкі діла! Якби їх забути,
Я оддав би веселого віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте, щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились Високі могили
Перед вашими очима, щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли, за що розпинали!
Обніміте ж, брати мої, найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться, заплакана мати.
Благословить дітей своїх твердими руками
І діточок поцілує вольними устами.
І забудеться срамотня давняя година,
І оживе добра слава, Слава України,
І світ ясний, невечерній тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!»

Всім дружнім колективом ННІ неперервної освіти і туризму, на чолі з директором Іваном Гриценком віддали данину пам’яті ідейному натхненнику українського народу Тарасу Шевченку. Кожен згадував про те, як особисто знайомився з «Кобзарем», як і які Шевченківські місця відвідували, як були вражені від того, що подорожуючи різними країнами світу, зустрічали пам’ятники Шевченку, як портрет Тараса Шевченка на рівні з іконами шанували у кожній українській хаті й шанують дотепер.

Дійсно кажуть: «до всього треба дорости!» От мабуть настав час для українців і зараз, як ніколи до цього, приходить розуміння значення творчості Тараса Шевченка і його біль за Україну, заклик до боротьби:
«Хіба самому написать таки посланіє до себе,
Та все дочиста розказать, усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його, того писанія святого,
Святої правди ні од кого. Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б, здавалося, пора: либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря», а їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь, а ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду із москалів, я не діждусь!
Мені, було, аж серце мліло, мій Боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостаріюсь затого, а ще не знаю, що роблю.
Пишу собі, щоб не міняти часа святого так на так,
Та іноді старий козак верзеться грішному, усатий,
З своєю волею мені на чорнім вороні-коні!
А більш нічого я не знаю, хоч я за це і пропадаю
Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила?
Чи мати Богу не молилась, як понесла мене?
Що я - неначе лютая змія розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.

Постать Тараса Шевченка, його творчий дар та любляче батьківщину серце об’єднали українську націю, дали зрозуміти важливість шанування української історії, культури, мови. Щоб людська спільнота стала нацією й державою, у найкращих характерів у країні мають бути такі серця як у Тараса Шевченка, яким мало жити тільки для себе. Такі серця промовляють до тих, хто поруч. Дбають. Вчать – вчать розуміти. Об’єднують. Захищають. Коли треба – рятують. Зберігають пам’ять про все, через що проходить український народ, і відроджують те, що дає людям сили. І в підсумку ми всі впізнаємо одне одного, чуємо одне одного, відчуваємо, що ми українці та українки. Необхідно пробудження у наших серцях незламного Шевченківського духу до боротьби за Україну, за її утвердження в європейській спільноті. Справедливою даниною світлої пам’яті Тараса Шевченка має бути наша щоденна копітка праця в ім’я заможної і незалежної України, про яку мріяв славетний Кобзар!

Ірина ГРИЩЕНКО,
доктор наук з державного управління