Ph.D. Відкриваємо таємниці фольклористики: розмова з аспіранткою ОНП «Історія України» Яніною Алєєвою

• Доброго дня, пані Яніно, розкажіть, будь ласка, про себе, за якою спеціальністю здобуваєте ступінь доктора філософії?

— З 2021 року навчаюся в аспірантурі нашого університету за спеціальністю «Історія та археологія». Тема мого дослідження «Політика пам'яті щодо жертв політичних репресій в пострадянських країнах», проте, на сьогодні бачу, що вона буде звужена до України.

• Чому Ви обрали саме цю тему?

— Я походжу з родини репресованих. І по лінії моєї мами, українки, і по лінії тата, вірмена, репресованими були всі пращури. Радянський союз пройшовся страшним молохом по всім своїм колишнім республікам. На жаль, про це «не модно» говорити, бо всім хочеться позитиву, але ми маємо страшне ментальне провалля, як наслідок колективної травми. Я, як ніхто, знаю, як це працює на рівні родини і суспільства. Закривання очей на цю частину історії не врятує нас від наслідків. Все має бути проговорено і однозначно оцінено на рівні України і світу. В свій час ми не провели політичну люстрацію на відміну від, до прикладу, країн Балтії і тому отримали відповідні наслідки. Я хочу зробити свій внесок у встановлення історичної справедливості й одночасно віддати шану своїм пращурам та всім безневинно закатованим.

• Які методи Ви використовуєте у своїй роботі?

— Важко коротко відповісти на запитання, оскільки дисертаційна робота, тим паче в такій площині, – велике дослідження, в якому застосовується дуже широкий спектр різних методів від звернення до усної історії до статистичних обрахунків. Окрема частина – аналіз самого дискурсу істориків з приводу нашої політики пам'яті. Тема настільки напружена і конфліктогенна, але водночас максимально не структурована і спекулятивна, що втома виникає уже від самого контексту, в якому її доводиться розглядати.
  Скажу тільки, що мені хотілось б, що моє дослідження було щирим і корисним, як для науки, так і для широкого суспільства, без штучного ускладнення, часто характерного для наукової подачі.

• Які найважливіші результати Ви отримали на даний момент?

— Велике бачиться на відстані. Я думаю, що мені буде легше відповісти на це питання, коли робота уже буде повністю написана і ще трохи переосмислена мною. Мабуть, найголовніші відкриття наразі, це усвідомлення справжнього стану опрацювання цього питання в державній політиці і в науці й того, які перспективи ми маємо в цьому напрямку. Я не перебільшу, якщо скажу, що все дуже сумно. Насправді, нам потрібно в один день прокинутися іншими, щоб побачити формулу, яка дозволить вирішити проблему, яку я досліджую.
  З іншого боку, я весь час знаходжуся в стані певного шоку, оскільки могильники, створені катами ще минулого століття, знаходять і досі. От, до прикладу, 2021 року в Одесі знайшли поховання часів 1937-1938 років на кілька тисяч осіб. Це було влітку. А взимку почалася війна і окупація нових територій, де сучасні продовжувачі цієї кривавої справи наробили уже нових могильників. І коли я дивилася репортажі з ексгумацій, то у мене було враження, що я в якійсь часовій пастці.

• Які Ваші плани на подальше дослідження?

— Насправді я уже зараз беру участь в такій кількості досліджень, що до подальших ще треба дожити. Поки що мова йде про краєзнавчі дослідження на Лохвиччині, звідки походить рід моєї мами. Проте, якщо бути чесною, я б хотіла колись перейти від суто дослідницької площини до площини імплементації політики пам'яті, але не адміністративними методами, а мистецькими. Пам'ятники на місцях, видання, твори мистецтва. А ще я маю велику мрію – викупити маєток мого прадіда і відкрити там щось типу музею містянської культури, оскільки про село у нас говорять багато, а от про культуру містянства та життя заможної української інтелігенції в провінційних містах, дуже мало. І це дуже важливо, оскільки наліпити Україні ярлик «великого села», без натяку на наявність наскрізного і потужного інтелектуального прошарку, – мрія нашого історичного ворога. Врешті від оплакування, яке ми маємо обов'язково пройти, я мрію прийти до звільнення від цього болю, до того щоб минуле почало служити майбутньому, а не тільки лякало і тягнуло назад, вимагаючи побачити його.

• Яка мета книги «Лохвиччина: фольклорно-етнографічні студії та матеріали»?

— Метою проекту було встановити ментальні особливості мешканців краю до того, як вони були спотворені Радянською владою, оскільки регіон був і є досі дуже радянізованим, зокрема, як помста за активну проукраїнську позицію його мешканців під час 1917-1921 років. Совєтами культивувалася радянська частина і версія історії, а в часи незалежності питанням культури та історії приділялося дуже мало уваги, що завжди має свої наслідки в сучасності. Розгледіти, зафіксувати та дати наукову оцінку саме питомим явищам місцевої культури і традицій, було нашою метою. Як для науки Лохвиччина виявилася справжньою «білою плямою» в цьому сенсі, так і для мешканців краю, щоб вивести їх справжню традицію на порядок денний, повернути їй чільне місце та підняти інтерес до подальших досліджень.

• Які теми висвітлюються у книзі?

— Книга писалася спільно з фахівцями Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського. Перед цим ми здійснили тижневу експедицію на Лохвиччину, під час якої відвідали 23 населених пункти краю і зібрали польовий матеріал. Тож книга складається з двох великих частин. Перша – наукові статті, результати, власне, уже опрацювання цього матеріалу. Друга – додатки, це тексти пісень та рубрикований по селам польовий матеріал. Це, власне, самі інтерв'ю респондентів, їх відповіді, історії життя.
  Статті написані по кільком темам:

• Історична пам'ять регіону. Місця і персонажі;
• Життєзабезпечення населення Лохвицького району;
• Поселення, садиби та житло сільського населення Лохвиччини;
• Народний одяг Лохвиччини: історичні аспекти розвитку та сучасні форми побутування (кінець 19 початок 20 століття);
• Їжа та кулінарні традиції Лохвиччини;
• Сучасні форми народної релігійності та звичаєво-обрядова культура населення Лохвиччини;
• Весільна обрядовість Лохвиччини;
• Поховально-поминальна обрядовість Лохвиччини;
• Пісенність Лохвиччини: сучасний стан побутування;
• Народе декоративне мистецтво.
• Для кого призначена ця книга?

  Насправді для дуже широкого кола осіб, звичайно, для науковців (етнографів, істориків, філологів і т.д.) та краєзнавців. Для митців, які можуть знайти натхнення в життєвих історіях та мистецькому компоненті книги. Для всіх тих, хто взагалі цікавиться історією та культурою України, є патріотом. Книга написана простою мовою і не є складним академічним витвором, її приємно читати просто, як твір. Ну і для самих мешканців краю, звичайно, які пізнають себе ще й з такого боку.

• Які Ваші плани щодо подальших публікацій?

— Якщо мова йде про публікацію досліджень, то ми зараз досліджуємо ще кілька напрямків, зокрема декоративне мистецтво Лохвиччини, кулінарну традицію, особливості місцевої пісенної спадщини, Голодомор в Лохвиці. І за результатами досліджень, звичайно, будуть публікації.

• Що Вас мотивує у Вашій роботі?

— Якщо чесно, мотивація весь час змінюється. На початку це було самопізнання через дослідження історії роду та місцевості, потім я побачила, що це може впливати не тільки на мене, а й на громаду, тобто тут уже включився фактор можливості реального впливу. Власний внесок в українську справу, яку робили ще мої пращури. Ну і предмет дослідження, звичайно. Поле – величезне. А коли закриваєш очі десь посеред нашого лісостепу і чуєш, як шелестить трава, як співає вітер, то хочеш дізнатися, про що ця пісня. Це щось підсвідоме і непереборне. Хтось вважає, що не на часі, а я навпаки вважаю, що це може бути один з наших останніх шансів встигнути. Десятиліттями ці питання були «не на часі» і я втомилася чекати, прагну встигнути якнайбільше.

• Які Ваші особисті та професійні цілі?

— Щодо професійних цілей, то я зараз, як той самурай, для якого шлях і є ціль. Але я маю і конкретну персональну мрію в професійному полі, про яку уже говорила. Я хочу викупити маєток прадіда і облаштувати там культурний осередок. Це для мене буде певним символом, відновленням справедливості, і того, що наші історичні болі при докладенні зусиль можуть стати основою для майбутнього щастя. Ну і, звичайно, це – просвітницька функція. Особисті цілі: я хочу бути щасливою людиною, а це завжди з середини. Обставини – то фон.

• Які поради Ви можете дати молодим людям, які цікавляться фольклором та етнографією?

— Я хочу сказати, що Ви маєте робити те, до чого Вас тягне. Єдине, що пораджу, не витрачати час марно, а ставитися максимально серйозно до того, що Ви робите. Бо все це – капітал Вашого майбутнього життя. Фольклор виходить в тренд і далі ця тенденція тільки буде посилюватися. Фахівці і «свіжа кров» в цьому напрямку дуже потрібні. Долучайтеся до експедицій та наукової роботи, за можливості, придивляйтеся до цього напрямку і з готовністю обирайте свою спеціальність. А головне, народна творчість – це портрет нації, знати її, це знати правдиве обличчя свого народу. Не кумедне, не «шароварне», не надумане, а глибоке, справжнє. Тільки доторкнувшись можна відчути його. Наразі фіксуйте те, що Вам доступне. Записуйте на відео, аудіо та просто на папері те, що йде в минуле.

• Як Ви бачите розвиток фольклористики та етнографії в Україні?

— Попит на це є і буде зростати. Кількість поступово переходитиме в якість. Звичайно, з поправкою на обставини, в яких ми знаходимось. Але, я сподіваюся на пасіонаріїв, громадський сектор, природних лідерів, спонсорів і грантову підтримку. Бо від держави я, відверто кажучи, нічого особливого не чекаю найближчим часом. Тільки тоді, коли ми самі сформуємо вимоги до нового суспільного договору між народом і державою, там щось зміниться. Приватна ініціатива та колаборації – це, на мою думку, те, в чому ми будемо знаходитися найближчим часом.

• Які книги з фольклору та етнографії Ви б рекомендували прочитати?

— Я, чесно кажучи, не можу похвалитися тим, що перечитала багато книжок саме з фольклору, адже моя спеціалізація – інша. Для фахової оцінки я завжди залучаю до колаборації фахівців з конкретних галузей дослідження. Проте, не так давно я з задоволенням перечитала класичні дослідження Івана Огієнка з теми народної магії, водночас мені сподобалися книжки Дари Корній про українських духів. Взагалі матеріалів з фольклору зараз дуже-дуже багато. Що обирати – справа смаку. Я, до прикладу, не люблю штучного хайпу на темах сороміцького фольклору, так само не знаходить у мене відгуку «диснеїзація» української культури. Хочеться, щоб матеріали були глибинні і зберігали справжній, унікальний і шляхетний дух нашої землі. Але, з іншого боку, я розумію, що для кожного своя «точка входу» в цю тему. Тому більше відповідальності за якість літератури з теми фольклору, як на мене, лежить на тих, хто пише, ніж на тих, хто читає.

• Дякуємо за розмову. Бажаємо Вам успіхів в подальших дослідженнях та втілення в життя всіх планів!

Яніна Алєєва,
аспірантка ОНП «Історія України»,
голова ГО "Моя провінція»

Владислава Сільченко,
фахівчиня відділу аспірантури