Жива журналістика і медіапсихологія: коли досвід говорить голосніше за підручники
30 березня 2026 року в Національному університеті біоресурсів і природокористування України відбулася подія, яка не просто доповнила навчальний процес ‒ вона вдихнула в нього живу енергію реальності. У межах вивчення дисципліни «Медіапсихологія» члени кафедри соціальної роботи та реабілітації гуманітарно-педагогічного факультету разом зі здобувачами освітньо-професійної програми «Соціальна робота та консультування» першого (бакалаврського) рівня за спеціальністю І01 «Соціальна робота та консультування» стали учасниками зустрічі, яка залишає слід ‒ не лише в конспектах, а й у світогляді.
Це був день, коли аудиторія перестала бути просто навчальним простором. Вона перетворилася на точку перетину досвіду, сміливості та правди.
Гостями стали Інна Боднар, керівниця редакції «Суспільне Крим», продюсерка, яка понад два десятиліття працює «в полі», там, де новини народжуються не в студіях, а серед подій, та Інна Гуріненко, кореспондентка «Вікна-новини» на СТБ (нині ‒ у марафоні «Єдині новини»), яка знає ціну кожному кадру, знятому під звуки сирен і в умовах повномасштабної війни.
Ще до початку зустрічі гості пройшлися аудиторіями університету ‒ просторами, де формується нове покоління фахівців. І саме тут, серед навчальних стендів і сучасних освітніх рішень, відчувся той важливий контраст ‒ теорія, яка готує, і практика, яка випробовує.
Розмова не була формальною. Вона була чесною до болю, до тиші, до внутрішніх запитань. Журналістки говорили про те, що зазвичай залишається поза кадром ‒ про втому, яку не видно в ефірі; про страх, який не потрапляє в сюжет; про відповідальність, що не вимірюється рейтингами. Про те, як слово може лікувати, і як може ранити. Про те, як інформація стає не просто фактом, а пережитим досвідом для мільйонів людей.
У ці моменти медіапсихологія перестала бути терміном. Вона стала відчуттям. Для студентів це була зустріч із реальністю, де професії перетинаються: журналіст і соціальний працівник опиняються по один бік ‒ там, де людина, її біль, її історія. Майбутні фахівці соціальної сфери побачили, наскільки глибоко медіа впливають на психоемоційний стан клієнтів, як формується колективна травма і чому критичне мислення ‒ це вже не навичка, а необхідність.
Ця подія стала ще одним підтвердженням того, що сучасна освіта ‒ це не лише знання, а досвід, не лише лекції, а зустрічі, які змінюють оптику бачення світу. Для здобувачів освітньо-професійних програм «Соціальна робота» та «Соціальна робота та консультування» такі заходи мають особливу цінність. Вони не просто «плюс» у звіті ‒ вони аргумент, який відчувається ‒ освіта тут жива і відкрита до викликів часу; студенти навчаються у взаємодії з реальними практиками; міждисциплінарність не декларується, а відбувається природно ‒ на перетині соціальної роботи, психології та медіа; формується фахівець, здатний мислити, відчувати й діяти в умовах інформаційної турбулентності.
Окремого значення зустріч набула завдяки активній участі членів проєктної групи освітньо-професійної програми. До обговорення долучилися Інна Осадченко ‒ доктор педагогічних наук, професор, гарант ОПП «Соціальна робота», Ірина Демченко ‒ доктор педагогічних наук, професор, Ірина Сопівник ‒ доктор педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри соціальної роботи та реабілітації, а також Тетяна Григоренко ‒ доктор педагогічних наук, професор кафедри.
У живому професійному діалозі, що розгорнувся після виступів журналісток, обговорення вийшло на новий рівень ‒ рівень осмислення освітнього змісту. Йшлося не лише про враження, а про перспективу, як інтегрувати досвід сучасної журналістики у підготовку соціальних працівників, які компетентності дозволять поглибити вибірковий компонент «Медіапсихологія» в освітній програмі, як навчити студентів не просто споживати інформацію, а працювати з нею професійно, етично й відповідально.
Це була розмова, де народжувалися ідеї. Де освітня програма постала не як статичний документ, а як жива система, здатна змінюватися разом із викликами часу.
Саме такі обговорення є надзвичайно важливими для розвитку ОПП, адже вони демонструють реальну роботу проєктної групи над удосконаленням змісту програм; відкритість до зворотного зв’язку від практиків; гнучкість і здатність оперативно реагувати на суспільні виклики; інтеграцію актуального професійного досвіду в освітній процес.
І в цей момент стає очевидним, акредитація ‒ це не лише процедура. Це процес постійного розвитку. І саме в таких зустрічах, у щирих професійних розмовах, у перетині досвіду і науки народжується справді якісна освіта.
Це і є відповідь на головне запитання ‒ чи готує програма до реального життя? Так. І такі зустрічі є найкращим доказом.
Завершилася подія, але не завершився її вплив. Бо справжні розмови не закінчуються разом із аплодисментами, вони продовжуються в думках, у професійному виборі, у майбутніх рішеннях.
І, можливо, саме в такі моменти народжується той фахівець, який не просто працює із суспільством, а здатен його змінювати.