«Мені доводилося лікувати лам, кенгуру, племінних коней, тому й пишаюся, що можу допомогти будь-якій тварині», – випускник НУБіП України Руслан САУЛКО
Кожна людина у цьому світі народжується творцем. Так-так, творцем свого власного світу і щастя. Ось таким творцем, розумним, поміркованим і мудрим, з гарячим і люблячим серцем, є Руслан Вячеславович Саулко. Його дитинство пройшло в селекційному центрі, навчання в університеті, практика в господарствах України і Канади та висока відповідальність у професії, будуть зразком для наших студентів та випускників факультету ветеринарної медицини.
Розкажіть про свій життєвий і професійний шлях Руслане В'ячеславовичу
Народився я в Києві вже через місяць після Чорнобильської аварії. Ця трагедія стала одним із ключових поворотних моментів не лише в історії нашої країни, але й у долі моїх батьків. Мій тато, Вячеслав Володимирович, також навчався в Національному університеті біоресурсів і природокористування України на факультеті ветеринарної медицини, який закінчив у 1987 році, був старостою курсу. Йому мали дати житло, але через трагічні події на ЧАЕС і масову евакуацію людей так і не надали обіцяної квартири. Ось тоді і сформувався наш подальший життєвий шлях, пов’язаний із Переяславом. Звідси родом моя мама, а тата спрямували на виробничу практику до сусіднього села Дем’янці.
У 1988 році тата запросили працювати ветеринарним лікарем до Головного селекційного центру України, що в Переяславі. У 1990 роки, коли Україна лише будувала свою незалежність, не було ні стабільної роботи, ні житла. Татові надали маленьку кімнату в гуртожитку біля селекційного центру. Тато брав мене з собою на роботу, майже завжди носив на руках, показував доїльні зали, корів і бичків. Саме там і минуло моє дитинство. У ці роки до України стали приїжджати провідні канадські фахівці з генетики і селекції. На той час вони зробили акцент саме на Переяславі і його Головному селекційному центрі. Цей центр став досить відомим на всю Україну і далеко за її межами, зокрема в усій Східній Європі. Тут був весь генетичний потенціал країни. Нині мені здається, що перше, що побачив у своєму житті, це були корови канадської селекції. Настільки цей спогад закарбувався в пам’яті. Це зовсім не ті корови, яких ми звикли бачити на пасовищах. Ці корови були вдвічі більші, з потужною конституцією, настільки ідеально сформовані, немовби намальовані. Вони видавалися мені казковими. Вже наприкінці 9 класу в мене було чітко сформоване розуміння того, як функціонує фермерське господарство. На той час я вже багато їздив разом з татом Україною, бачив роботу різних державних і приватних господарств і мав реальне уявлення про галузь тваринництва зсередини. Водночас із раннього дитинства в мене були дуже сильні спортивні задатки, насамперед у легкій атлетиці. Починаючи з 5 класу, я не програв жодного змагання: мене ніхто й ніколи не обганяв на стометрівці, у стрибках чи естафетах. Паралельно я займався спортивною боротьбою в клубі самозахисту «Альянс» і можу впевнено сказати, що саме цей досвід найбільше вплинув на моє становлення як спортсмена і як чоловіка. Спортивна боротьба прищепила мені дисципліну, фізичну витривалість, уміння мобілізуватися та працювати на межі можливостей. Це були серйозні навантаження, падіння, елементи карате, акробатики, відпрацювання прийомів. У цьому я завдячую тренеру Олександру Івановичу Орлову і дуже тішуся, що спортивний клуб успішно працює вже понад 30 років. Упродовж кількох років також мав можливість виступати у пожежно-прикладному спорті. Мене запрошували представляти нашу пожежну частину. В 10 класі я показав найкращий спортивний результат в області, після чого отримав можливість представляти Київщину. Зокрема, виступав у місті Вишневому, де змагався і випереджав професійних спортсменів.
Навчальним закладом у цій сфері, де готували пожежників і активно розвивався пожежно-прикладний спорт, був Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. Мене запрошували вступити туди на навчання, розглядаючи кар’єру пожежника як перспективну професійну траєкторію. Слід відмітити, що це один із найпрестижніших видів спорту у світі і, показово, що цього року саме українець став чемпіоном світу з пожежно-прикладного спорту. Ось тоді я вже серйозно замислювався над цим шляхом. Проте на той час було прийнято дослухатися до слів батьків і поважати їх думки. Я завжди дивився на тата як на взірець професіоналізму, відданості своїй справі та відповідального ставлення до тварин, тому, не вагаючись, дослухався до його поради. На відмінно закінчив школу і, ще взимку 2002 року, навчаючись в 11 класі, успішно склав олімпіаду та був зарахований до НУБІП України на факультет ветеринарної медицини.
Що з навчання в університеті запам’яталося Вам найбільше?
Це мої найкращі роки (усміхається). Навчання в університеті було дуже насиченим: разом із магістратурою воно тривало майже сім років. Перші два роки давалися мені особливо важко і складно. Упродовж першого курсу ми поглиблено вивчали базові дисципліни – історію, хімію, фізику. Професійні вимоги від викладачів були надзвичайно високими. Нас готували так, ніби майбутніх науковців і професорів (усміхається). Тоді я не до кінця розумів, навіщо це потрібно, адже мені хотілося якомога швидше перейти до практики. Саме в той рік, коли я вступив до університету, запровадили нову навчальну програму. Ми навчалися за три семестровою системою – з вересня по липень, а взимку мали лише тиждень канікул. Навчальне навантаження було надзвичайно інтенсивним, програма – максимально насиченою і, давалося все це непросто.
Після другого курсу розпочалося профільне навчання і я нарешті зміг застосувати свої знання на практиці. Саме тоді стало зрозуміло, наскільки важливим був мій дитячий досвід татової роботи на фермі – все це органічно поєдналося з університетською підготовкою. Важливим етапом стало й те, що у 2005 році наша родина відкрила власну ветеринарну аптеку «Айболіт» у Переяславі. Таким чином, вже через два роки після вступу до університету у мене розпочалася повноцінна практична робота за фахом. Навчальна програма була універсальною й охоплювала весь спектр ветеринарної медицини: від великих продуктивних тварин до дрібних домашніх улюбленців. Ми вивчали все – корову, коня, свиню, собаку, кота, курку, індика, качку. Це був мінімум, який мусив знати кожен майбутній ветеринарний лікар. На той час у Києві активно розвивалися ветеринарні клініки, однак хлопців у професії було небагато. Проте у моїй групі переважали дівчата. Я щиро дивувався такій кількості дівчат у групі, але водночас наша група була надзвичайно дружньою (усміхається). І нині, я та шестеро хлопців з моєї групи дружимо й підтримуємо зв’язок вже понад 20 років. Ми часто бачимося, відпочиваємо разом, а з часом стали ще й кумами. Усі без винятку хлопці працюють у сфері ветеринарної медицини. Можу з упевненістю сказати, що взяв від університету максимум – все, що мені було потрібно. Звісно, нині технології значно просунулися вперед, однак та потужна теоретична база, яку давали викладачі університету і факультету, забезпечила мене знаннями більше ніж достатньо і, я використав їх на всі 100 %. У моїх однокурсників було негласне золоте правило: головне – відвідувати заняття. Якщо ти ходиш на пари, то ти обов’язково складеш і заліки, і іспити, адже викладачі бачили у нас зацікавленість і мотивацію. Потім я зрозумів, що навчання в університеті насамперед сформувало у мене та моїх однокурсників вміння орієнтуватися у величезній кількості інформації та знаходити потрібні знання. А це означає, що нас старалися навчити ухвалювати більш виважені рішення та робити значно менше професійних помилок у майбутньому.
Як склалася Ваша професійна кар’єра після завершення навчання?
Моя подальша професійна діяльність сформувалася доволі рано й була чітко пов’язана зі спеціалізацією – селекція та генетика. Із 2005 року я офіційно обіймаю посаду генерального директора ТОВ «СІМЕКС АЛЬЯНС УКРАЇНА» і працюю на цій посаді й донині. На той час тато поступово почав менше працювати у ветеринарній клініці «Айболіт» і мені потрібно було фактично зайняти цю нішу. Так понад десять років я поєднував одразу кілька посад – керівника, ветеринарного лікаря, менеджера, а згодом і спеціаліста з комунікацій та SMM. Дуже багато їздив по господарствах України, безпосередньо працював на фермах. Пригадую свою виробничу практику на 6 курсі, коли проходив її на фермі в одному із сіл Згурівського району, що на Київщині. Ми з однокурсником настільки добре себе зарекомендували, що керівництво господарства запропонувало нам офіційне працевлаштування та оплатило нам роботу під час практики. Проте основним напрямом моєї діяльності від самого початку була робота з великими продуктивними тваринами. Нині моя основна професійна діяльність зосереджена у ветеринарній клініці «Айболіт». Тут ми обслуговуємо як власників великих сільськогосподарських тварин, так і клієнтів із дрібними домашніми улюбленцями.
Я дуже тішуся, що за роки практичної роботи мені доводилося лікувати лам, альпак, кенгуру, страусів, обслуговувати слонів, працювати з великими породистими кіньми. Тому я щиро пишаюся тим, що є лікарем ветеринарної медицини і, тим, що можу допомогти практично будь-якій тварині або, за потреби, скерувати її до відповідного спеціаліста.
Якими професійними досягненнями Ви нині можете пишатися найбільше?
Важливим етапом мого професійного розвитку стала практика в Канаді. Тоді я працював на молочній фермі та у ветеринарній клініці. Мені пропонували контракти на подальшу роботу. Однак вже тоді, перебуваючи за кордоном, я чітко усвідомлював, що в Україні мені комфортніше й перспективніше. Це був 2010 рік і я вже тоді бачив: там немає нічого такого, що змусило б мене залишити Україну. Тут я міг працювати в одному з найкращих центрів країни, бути поруч із родиною та заробляти не менше.
Компанія «СІМЕКС АЛЬЯНС УКРАЇНА» і нині залишається однією з найсильніших у сфері селекції і генетики в Україні. Це підприємство, яке вже понад 30 років є офіційним представництвом Канади в нашій державі.
Слід відмітити, що спорт, хоч і не став моєю професією, зрештою все одно залишився важливою частиною мого життя. Якщо у шкільні роки я займався спортивною боротьбою, згодом футболом, то останні дев’ять років активно займаюся тріатлоном. Це той вид спорту, який максимально дисциплінує і мобілізує, адже поєднання трьох напрямків – плавання, їзда на велосипеді та біг – потребують чіткої організації. Упродовж дев’яти років я тренуюся практично щоранку. Хоча з одруженням та народженням трьох дітей і збільшенням навантаження це стало складніше.
В останні роки кількість тренувань дещо зменшилося, але все одно становить близько 260 на рік, тоді як раніше доходило до 300. За цей рік я проїхав на велосипеді 7500 кілометрів. Гадаю, що чимало людей навіть на авто долають менше. Своїм бігом подолав близько 1200 кілометрів. Частіше займаюся спортом у вихідні дні або зранку, до восьмої години, бо ще маю дітей відвести до школи та у садочок.
Розкажіть про Вашу сім’ю
Я дуже щасливий тато, бо маю трьох синів (усміхається). Моєму старшому синові 7 років, середньому – 4 роки, а наймолодшому – 1,5 роки. Старший син Данило займається спортивною боротьбою у тому ж клубі «Альянс», де колись тренувався я. Рік тому він навіть виграв змагання з бігу в Києві, а також він активно катається на велосипеді. Середній син Іван їздить на велосипеді разом зі мною та вже рік відвідує заняття зі спортивної боротьби разом з старшим братом. Вони роблять зі мною ранкову зарядку – присідають, качають прес. Найкращий стимул для моїх синів – це власний приклад. Я ніколи не змушував їх займатися спортом: вони самі запитують про те, коли у них буде день присвячений спортивній боротьбі, бігу чи поїздках на велосипедах. Мотивацією для моїх синів є понад сотня медалей із різних спортивних змагань. Сини також мріють про свої нагороди і перед спортивними змаганнями завжди запитують: «А чи будуть вручати нам медалі?»
Коли я почав займатися тріатлоном і вперше взяв участь у змаганнях «Слов’янська хвиля», тато, дізнавшись, що я подолав дистанцію у 120 кілометрів за п’ять годин, був щиро вражений. Він не міг зрозуміти, як можна без перерви виконувати таке тривале фізичне навантаження – пливти, їхати на велосипеді, а потім ще й пробігти марафон у 42 кілометри. У підсумку саме це й надихнуло тата зайнятися спортом і він вже три роки також займається тріатлоном. Нині ми разом беремо участь у спортивних змаганнях. Востаннє ми з татом стартували в ультратріатлоні: подолали 150 кілометрів, і лише однієї хвилини не вистачило, щоб посісти призове третє місце серед молодших учасників.
Які поради та побажання Ви хотіли б передати нинішнім і майбутнім студентам?
У період навчання кожному нинішньому і майбутньому студенту передусім варто чесно відповісти собі на запитання: «Чого ти насправді хочеш від життя?» Дуже важливо кожному навчитися не витрачати час на речі, які не розвивають, а навпаки – руйнують. Період навчання в університеті я раджу сприймати як інвестицію і свідомо пожертвувати цим часом заради знань. Як би складно й нудно іноді не було, це обов’язково окупиться сторицею. Ці п’ять-шість років потрібно прожити усвідомлено, розуміючи, ким ти хочеш стати в професії. Також паралельно слід постійно вдосконалювати свої навички. Якщо вже на другому курсі приходить усвідомлення, що це справді твій фах, то починаючи з третього курсу необхідно активно йти в практику. Нині можливостей для навчання і професійного стажування значно більше, ніж раніше. Навіть у вихідні дні варто знайти кілька годин, щоб прийти в клініку, на ферму чи в господарство і працювати на практиці. У ветеринарній медицині надзвичайно важливо розуміти, що це не просто професія, а покликання. Цю справу потрібно любити і не боятися її складності. Ветеринарна медицина за своєю відповідальністю не поступається медицині гуманній. Тож бажаю нинішнім і майбутнім студентам впевненості у собі, у своїх силах, непохитно вірити у свій успіх, у свою велику мету та у свою щасливу долю. Нашим вельмишановним викладачам бажаю творчої наснаги, терпіння, добра і міцного здоров’я. Нашій рідній Україні – Перемоги і Миру!
Дякуємо Збройним Силам України за можливість жити, творити і досягати визначних успіхів у роботі і спорті!
Дякуємо Вам, Руслане Вячеславовичу за цікаву розмову.
Перемоги і миру всім нам!