Університет від голови до пʼят: враження журналістки першого курсу
Усі добре знають третій головний корпус НУБіП — саме з нього починаються перші враження про університет. Але скільки ж всього цікавого вміщують у собі інші 17? Спільним голосуванням ми вирішили, що третій корпус — це «голова» університету, адже він мислить, планує та спрямовує. Натомість пасіка та наша улюблена кафедра бджільництва — справжнє «серце» НУБіП, яке живить традиціями і теплом. А що ж сказати про інші корпуси? Хіба можна їх обійти увагою, якщо університет — живий організм, і в кожному його куточку б’ється своя історія.
Вирушивши у дорогу до дванадцятого корпусу разом із Миколою Гавриловичем, ми познайомилися, наприклад, з «ногами» університету — одинадцятим корпусом механіко-технологічного факультету, що рухає прогрес вперед. Там ми мали нагоду поспілкуватись із завідувачем кафедри механізації тваринництва, який розповів про нові технології, що впроваджують у їхній сфері. А по дорозі, майже випадково, нам вдалося зловити голову факультету інформаційних технологій — і поспілкуватися в живій, невимушеній атмосфері, яка так надихає на правильний вибір шляху.
Увесь шлях із викладачем ми розмірковували про компетентності, які має мати справжній журналіст. Як нам у цьому допоможе НУБіП та його факультети? Інформаційна, комунікативна, правова компетентність — кожна з них важлива. І символічно, що про правову ми говорили саме тоді, коли проходили повз районний суд міста. Університет неначе сам вів нас дорогами знань: через будівлі, аудиторії, людей, які діляться досвідом.
Особливо запам’яталась фраза Миколи Гавриловича, сказана майже невзначай, але так влучно й глибоко: «Чим більше доріг ви обійдете, тим більше побачите…» Мабуть, саме тоді я поставила собі ціль — побачити все. Усе, чим живе наш університет: його історію, лабораторії, людей, дух. А наш викладач ніби прагне показати нам кожен клаптик цієї великої карти, щоб ми відчули себе її частиною. Ми вже так багато пройшли у межах наших пар, і скільки незвіданого ще попереду!
НУБіП — це синергія, що об’єднує факультети, спеціальності, традиції й покоління. Тут інженери надихають журналістів, ветеринари навчають емпатії, ІТ-фахівці діляться технологіями, а гуманітарії формують критичне мислення. Безмежні можливості народжуються саме в таких несподіваних перетинах.
Врешті-решт ми дійшли до корпусу факультету ветеринарної медицини й вирушили до музею анатомії «Фауна світу», якому вже понад 105 років. Нас зустрів найкращий екскурсовод — Микола Михайлович Стегней, доцент кафедри анатомії, що існує з далекого 1920 року. Я ще ніколи не бачила людини настільки закоханої в свою справу: він розповідав про кожен експонат з неймовірною гордістю, запалом і щирою усмішкою. Наші журналісти-першокурсники були вражені — диктофони миготіли, камери не вимикались, усі ловили кожну хвилинку для майбутніх матеріалів.
Екскурсія виявилася неймовірною: ми побачили скелети багатьох тварин, навіть екзотичних, дізналися цікаві факти, від яких хотілося лише гортати сторінки біології далі й далі. А потім нас повели до живих тварин — і наш викладач здійснив мрію однієї студентки: потримати корову за вушко. Бо мрії мають здійснюватися, особливо у стінах університету, де кожен день — нова історія.
Як казав наш викладач: «Ветеринар лікує людство…» через тварин, а я як майбутній журналіст — лікую суспільство словом.
Саме такі заняття залишаються у нашому серці назавжди. Адже це не лише про здобуті професійні навички, це про людей, атмосферу, шлях, який проходиш ногами і душею. І, здається, наш Микола Гаврилович намагається залишити в кожному з нас хоча б маленьку частинку своєї.
Бо університет — це не просто навчання!
Це дороги, якими ми йдемо.
Це серце, що б’ється в кожному корпусі.
Це історії, які стають нашими.
Вікторія КАЛАНДІЙ,
журналістка