У кожного з нас у житті трапляються різні тварини – маленькі й великі, кумедні й серйозні, ті, з якими ми спимо на одній подушці, і ті, що стають частиною нашого обіду.
От, наприклад, хом’ячок. Це пухнаста грудочка, яка ніби створена для того, щоб піднімати настрій. Він зберігає насіннячка в щічках так старанно, ніби готує стратегічний запас для апокаліпсису. Дивлячись на нього, я ловлю себе на думці: люди часто схожі на хом’яків – теж збирають «про запас», купують непотрібні речі, тримають у собі зайві слова. Але саме завдяки хом’яку ми згадуємо, що навіть маленькі створіння здатні робити наш світ затишнішим.
А тепер зовсім інша історія – баранець. Його рідко беруть на руки й називають «зайчиком». Він – частина господарства, символ праці й користі. З баранця ми маємо і вовну для тепла, і м’ясо для столу. Це вже не про милування, а про відповідальність і практичність. Баранець нагадує: світ не обмежується «няшністю», у ньому є й щоденна потреба у ресурсах, без яких ми не вижили б.
І все ж, і хом’ячок, і баранець у своїй різності мають спільну рису – вони залежать від людини. Один приносить емоційну радість, інший – фізичну користь. І саме від нашого ставлення залежить, чи буде ця залежність для них доброю.
А ще мушу зізнатися: любов до тварин у мені розкрив не просто час чи власний досвід, а людина, яка зуміла показати це по-особливому. Це мій викладач, Микола Гаврилович Повозніков. Його слова, сповнені доброти й мудрості, навчили мене дивитися на тварин не лише як на «користь» чи «забаву», а як на істот, що заслуговують на повагу та турботу. Його приклад став для мене доказом, що справжня любов до всього живого народжується там, де є щире серце.
Тож для мене тварини – це не просто улюбленці чи «продукти». Це нагадування про баланс: ніжність і турбота поруч із відповідальністю та практичністю.
