“Лежиш, дивишся в стелю і не розумієш, чи настане завтрашній день”, – актор театру і кіно, Іван Жилюк про досвід у волонтерстві

Іван – український актор, відомий своїми ролями в серіалах: “Слідкаки”, “Новенька”, “Жіночий лікар”. Його щира усмішка підкорює серця українок. Про те, як він спробував себе в ролі волонтера – далі. (фото 1) Я з Донецької області, тому на повномасштабне вторгнення мій організм відреагував, як завжди – максимальним виділенням енергії. В мене це вже, як звичка з 2014 року. Чим більше було вибухів, тим більше в мене було енергії. Це особливість моєї психіки, бо інші зазвичай впадали в депресію. Мабуть, через це я робив такі речі, які ніколи не зробив би до цього. Я знайомився з людьми, до яких раніше навіть не підійшов би. Також займався пошивом бронежилетів, економікою, хоча цифри це взагалі страшно. В стресі мій організм розвивався. Це були речі для мене непритаманні, але вторгнення розкрило більше моїх можливостей. Я зрозумів, що людина може робити все. Десь з лютого я почав серйозно займатися волонтерською діяльністю. Спочатку пішов у військкомати і це був той момент, коли туди пішли всі, тому мене дуже довго не брали. Завжди казали прийти потім. І тоді, щоб не втрачати час я почав волонтерити. Я сильно в це занурився. В мене з’явилися знайомі волонтери. Ми почали працювати разом. Відтоді похід у військкомат відтягнувся, бо я зрозумів, що я – волонтер. Згодом, якщо потрібно буде – піду воювати, а поки можу допомагати таким чином. (фото 2) Починав з простого. Наприклад, в пабліках пишуть: “В кого є можливість підвезти їжу?”. Тоді я відгукувався, приїжджав у нічний клуб “Atlas”, де організували волонтерський центр і розвозив, що потрібно. На початку завжди запитував: “Чим можу допомогти? Що ще зробити?”, а потім вже організації зверталися самі, давали завдання, почали видавати паливо. Тоді це вже переросло в роботу. (фото 3) Вивозив людей з лінії фронту. Було завдання забрати їх із селища, яке під обстрілом. Треба їхати. По дорозі я вже розумію, що перетинаю останній український блокпост, а далі може бути будь-що. Їду, хвилююся, під’їжджаю до потрібної точки, довкола вибухи, в машину сідає солдат і прямим текстом запитує: “Куди ти преш?”. Я пояснюю ситуацію, що потрібно забрати сім’ю. Тоді він вже керує куди їхати, допомагає. Під обстрілами бігати, забирати людей – це було вперше. Найбільше мені запам’яталося, як ми вивозили із Немішаєво сім’ю, яка вже кілька тижнів була під окупацією. Ми не знали, що з ними. Нам сказали, що є люди, які домовляються з росіянами, вивозять людей з окупованих територій, привозять їм гуманітарну допомогу. І тоді ми з другом сказали, що поїдемо вдвох. Приїхавши на заправку, ми зустріли двох, на вигляд двадцятирічних хлопців, які й організовували ці перевезення. Ми були в шоці, що вони досить молоді, звичайні люди, а роблять такі сміливі вчинки. Це надихає. В нас була повна машина завантажена гуманітаркою. Коли ми переїхали кордон нас перевірили і забрали телефони. Декілька днів ми їздили, шукали цю сім’ю, розпитували людей. Кого змогли – нагодували і забрали. Люди теж нам допомагали. Вони переймалися, де ми будемо ночувати. Тоді була своя атмосфера, адже ми ділилися їжею, яка була тільки з гуманітарки, водою… Телефонів немає, ти не знаєш, що робити, просто лежиш, дивишся в стелю і не розумієш, чи настане завтрашній день. (фото 4) Я завжди кажу, щоб люди не боялися. Ніколи і нічого. Це стосується як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів. Людина справді всесильна. Проте зі сторони того, що війна ще не закінчилася, з моральної та економічної сторони я розумію, що далі буде ще важче. Мені подобається фраза: “Думайте про краще, але готуйтеся до гіршого”. Не забувайте, що від нас треба зусилля. Можливо хтось і не може донатити, але може зробити щось для себе – це теж може буде корисно. Не треба дрімати. Життя – це активність. Потрібно обов’язково бути в тонусі, бо життя любить тих, хто за нього бореться, а не тих хто під ним прогинається. (фото 5) Йордана Курганевич Студентка 2 курсу спеціальності “Журналістика”