Василь СТУС - символ боротьби та незламності духу

Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести…
Василь Стус

Василь СТУС - легендарна особистість, чий психологічний портрет визначають стоїцизм, безкомпромісність у боротьбі з тоталітаризмом, висока інтелектуальність та вольова стійкість. Поет, що незламно чинив культурний опір. Заборонений, закатований. Митець, символ гострого слова, непохитності. Перекладач, вчитель української, якому боліла мова, ідентичність, гідність. Дисидент, правозахисник, член Української Гельсінської групи, двічі засуджений політв’язень. Той, чиї твори конфісковували, а життя ламали. Завзятий борець за справедливість, взірець непокори гнилим системам та режимам. «Оголений нерв сумління», бо найгостріше відчував брехню та підступ. Лавреат Шевченківської премії.
6 січня 2026 року Василю СТУСУ могло б виповнитись 88 років, але він помер у російському карцері у 47 років. Поет та правозахисник виступав проти знищення української культури, інтелігенції та був проти тиранії радянської влади.
Василь Стус народився 6 січня 1938 р. у селі Рахнівка Вінницької області у селянській родині. Він був четвертою дитиною в сім’ї. Їлина Стус народила сина на Різдво. І хоча всі довідники зазначають днем народження 6 січня, є версія, що насправді народився він 7-го 1938 року. Але вся родина Стусів глибоко вірила, тому мати не наважилася записати сина в такий святий день.
Друг і співкамерник, Василь ОВСІЄНКО, якось згадував, що СТУС у останній рік свого життя, у таборі в Кучино, запитав засудженого релігійного проповідника Семена СКАЛИЧА, що означає чоловікові — народитися на таке велике свято. Той, замислившись, відповів: «Це додаткова ласка Божа. Але кому багато дається, з того й багато спитається».
Дитинство минуло у Донецьку, який на той час мав назву Сталіно, куди переїхала їх родина у пошуках кращої долі. Дитинство було важким. Змалечку він пізнав смерть і голод. Від менінгіту померла старша сестра Палажка. Маленький Василь страждав від голоду. «Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова», -згадував згодом.
Пам'ятав Василь і війну, та її наслідки: у 1944 році під час роботи на полі поранило 15-річного брата Івана, йому відірвало ногу. Василь, разом із батьками, тяжко працював, ще з молодших класів тягаючи тачки — то з картоплею, то з вугіллям. Ходив пасти чужу корову — за це йому давали їжу. Але, як згадував сам: «….знав, що мама голодна – і не міг їісти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко., плакала, казала, аби я так не робив більше».
Василю ще не виповнилося шести років, коли він відправився в школу. Батьки, що залишали сина вдома на господарстві, не відразу дізналися про це. З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василько ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький”. Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише …».

У дитинстві хотів стати геологом, але після прочитання «Мойсея» Івана ФРАНКА вирішив займатись літературою.

У Сталіно Василь закінчив школу. Мріяв вступити до Києва, навчатися на журналіста. Але юнака не приймають до університету: йому ж бо лише 16 років. Тоді неповнолітній Стус вступає до Сталінського педагогічного інституту на спеціальність «Українська мова та література», який завершив із відзнакою. Навчається, попри утиски всьогог українського з боку радянської влади Стус добре вчився, але не був «зручним» студентом, він порушував питання української мови, викликаючи невдоволення керівництва.

Хлопець багато часу приділяв самоосвіті, сам вивчив латину, знав німецьку, перекладав твори Гете та Рільке. На навчанні навіть міг робити синхронний переклад без словника. Знав чи не всі слов'янські мови. Але говорив завжди принципово лише українською. Любив читати так сильно, що ще в дитинстві віддавав усі нечисленні карбованці на книжки. Стус багато читав та у студентські роки працював у бібліотеці.

У 1959 році Василь Стус закінчив Сталінський педінститут, після чого працював учителем української мови та літератури в Горлівці, на Донеччині. Учні його любили, але деякі батьки обурювалися, що їхні діти мають вчити українську мову й літературу, мовляв, це зовсім не обов'язково.
Свої перші вірші Стус опублікував у 1959 році в «Літературній Україні», передмову до них написав Андрій Малишко.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру та не просто бути вчителем, а стати директором школи, але Василь від такої пропозиції відмовився. Згодом став літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Він вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві та познайомився із шістдесятниками Іваном СВІТЛИЧНИМ, Михайлиною КОЦЮБИНСЬКОЮ, увійшовши до Клубу творчої молоді.
Під час прем’єри фільму Сергія ПАРАДЖАНОВА «Тіні забутих предків», яка відбулась 4 вересня 1964 року у кінотеатрі «Україна», Василь Стус був серед учасників акції протесту. Разом з Іваном ДЗЮБОЮ та Вʼячеславом ЧОРНОВОЛОМ він закликав засудити арешти української інтелігенції. Такий вчинок не міг залишитись непомітним: Стуса виключили з аспірантури, і за ним стежило КДБ.

Вперше його арештувала у 1972 році. Засудили до п’яти років позбавлення волі і трьох — заслання. Покарання Василь СТУС відбував у Мордовії. Згодом його заслали у Магаданську область, де він до 1979 року працював на золотих копальнях. Роботу там згадував так: «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить близько 50 кілограмів….».
Одного дня Василь СТУС разом із колегою Василем ШИМАНСЬКИМ обідати в їдальню, що неподалік шахти. Стус замовив: «Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву. А позаду стояли шахтарі, яких достобіса обурила українська мова: «Ты что, падла, по-нашему говорить не умеешь?.. Ты что не можешь по-человечески сказать?» Жінка . за роздачею заступилася, вказавши, що це вчителі. На що шахтар відповів: «А нам наплевать, что учителя. Это бандеровцы! Мы их в 45 году не добили, так сейчвс добьем!» Василь тоді не тямив себе зі злості. Розвернувся і схопив того шахтаря за шкірку: «Замовкни негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!».
У засланні продовжує писати вірші, які вилучаються та знищуються. Лише деякі потрапляють на волю через дружину. «Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися», – йдеться в листі Стуса.

З увʼязнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…». Загалом Стус двічі відмовлявся від радянського громадянства.
У 1979 році Стус повернувся до Києва та долучився до Гельсінської групи захисту прав людини. «Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго …». А уже наступного року його знову арештували. Стуса визнали винним особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Він відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд цього не погодив. Письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген СВЕРСТЮК згадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».
Там же на засланні на засланні в Магаданській області з нього знущалися кадебісти й злочинці: зачиняли двері, через що Стус ліз у вікно, зламавши кістки, мочилися в його чайник, пускали неправдиві плітки, щоб від нього цуралися місцеві жителі. Але його характер був воістину незламним. Загартований важким життям ще з дитинства, Василь спокійно робив свою справу й дожидався повернення до рідного дому. Але цього не сталося.

Василь Стус помер у карцері концтабору «Пермь-36». 4 вересня 1985 року – він потрапив туди, бо читав книгу, спершись ліктями на нари, що кваліфікували як «порушення режиму», після чого він оголосив сухе голодування. Офіційною причиною смерті називали «зупинку серця», але є свідчення про те, що Стус помер від удару карцерними нарами. В'язень з сусідньої камери Ромашов стверджував, що чув глухий звук удару нарами і стогін Стуса: «Убили, холєра …». Його смерть у таборі для політв’язнів досі залишається нерозгаданою таємницею.
Поета поховали без присутності рідних у Пермській області. 19 листопада 1989 рок. Прах поета перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. У 1990 році його посмертно реабілітували.Найбільше цинізм влади проявився тоді, коли рідним не дозволили забрати тіло поета в Україну, бо за тодішнім законом навіть мертвим в’язень мав відбути повний термін!
Із 47 років життя, 13 Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. Але його творчість і боротьба залишили вагомий слід в історії. Постать Стуса залишається прикладом відданості ідеалам свободи та правди.За коротке життя Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.
Дружина поета Валентина СТУС після його смерті стала зберігачкою творчої спадщини. Вона зберегла листи, рукописи та документи, пов’язані з життям і творчістю поета, і доклала зусиль для їхнього збереження та передачі науковим установам після здобуття Україною незалежності. Син поета Дмитро СТУС став літературознавцем і дослідником творчості батька, продовживши роботу зі збереження та популяризації його спадщини.

Поезія Василя Стуса — це моральний орієнтир, і його слово сьогодні звучить особливо гостро, продовжуючи надихати на боротьбу за свободу і правду. Творчість і життєвий шлях Василя Стуса залишаються важливою частиною української культурної та історичної пам’яті. Він — символ непохитності переконань: за захист української мови і культури та боротьбу за права людини.
Василь Стус понад усе любив Україну. Очевидно, у той час це було життєво небезпечно. Однак смисли Стуса, його любов до України, відчуття власної гідності, нетерпимість до несправедливості й досі є взірцем для сучасних українців.