Світло, що перемагає темряву (Про дипломатію на межі вогню та надії)

Січень 2026 року. Київ уже вкотре занурений у суцільну густу темряву. Після безперервних обстрілів енергосистеми та критично важливих об’єктів місто нагадує велетенський корабель, що дрейфує в нічному океані. Лівий беріг практично без світла, опалення та води. Температура у деяких будинках сягає лише 5-7 градусів, а кому пощастило – дотягує до 12-17, коли за вікном майже мінус 20. Холодне повітря пронизує до кісток, а єдиним орієнтиром у цьому мороці стають тьмяні вогники у багатоповерхівках та шум генераторів біля магазинів, аптек та кав’ярень, що схожі на маленькі маяки порятунку.
Ми сидимо в одній із кав’ярень. На столі між нами символічний ліхтарик у вигляді свічки. Здається, що світло тремтить, але воно не гасне від наших подихів. У такому хисткому стані боротьби з темрявою обличчя Анни ВАСЬКІВ, абітурієнтки гуманітарно-педагогічного фаультету спеціальності «Міжнародні відносини», здається висіченим із мармуру – спокійним і зосередженим – за ці роки повномасштабного вторгнення жодні ракети не змогли згасити світло душі дівчини.
Здавалося б, дивно говорити про високу дипломатію, коли в оселях українців застигла тиша блекауту. Але, можливо, саме тут, у цій темряві, сенс майбутньої професії стає кришталево чистим. Коли світ навколо розпадається на хаос, дипломатія перестає бути просто роботою – вона стає пошуком світла. Вона стає місією тих, хто здатен розгледіти завтрашній світанок крізь найтемнішу ніч.
Ми починаємо нашу розмову про бажаний для усіх мир, про Україну та її героїв й героїнь, що віддали всі свої сили заради нашого сьогодення та склали найвищу жертву крові та життя, про світ, який потребує зцілення … Наша співрозмовниця не просто абітурієнтка. Вона спадкоємиця тієї Анни Ярославни, яка колись підкорила Париж в XI столітті, і сьогодні вона готується знову відкрити для своєї держави нові горизонти і нові простори. То ж ми упевнені: світанок обовязково настане.
– Анно, ми сидимо при світлі цього символічного каганця після нічних обстрілів. У такі моменти міжнародна політика здається чимось дуже далеким. Чому ви все одно обираєте дипломатичну кар’єру і мрієте про шлях української дипломатки? Чи може слово бути сильнішим за цю темряву?
– Знаєте, для мене дипломатія – це мистецтво розчути шепіт істини в гуркоті глобальних конфліктів. Це схоже на роботу диригента, який має об’єднати десятки різних інструментів у єдину симфонію. Романтика мого майбутнього фаху не у подорожах чи прийомах. Вона в тому моменті, коли два папери, підписані різними чорнилами, раптом стають стають мостом, що рятує мільйони. Це мистецтво творення порядку з хаосу. Адже кожна угода, кожен союз, який ми виборюємо – це як чергова ввімкнена лампа в глобальній системі безпеки.
– Ваша внутрішня витримка вражає. Я знаю, що ваше дитинство пройшло в залі художньої гімнастики. Як цей досвід допомагає вам сьогодні?
– Гімнастика навчила мене головному: як би не боліли м’язи від напруги, глядач має бачити лише легкість та усмішку – сталь, загорнута в шовк. Дипломатія теж своєрідна художня гімнастика. Це точність кожного руху, вміння тримати рівновагу на самому краї прірви. Ти маєш повністю контролювати свої емоції, щоб мати право представляти цілу державу.

– Згодом у вашому житті з’явилися коні. Кажуть, що верхова їзда – це про партнерство. Чи не в цьому суть сучасної ролі України?
– Саме так, коні неймовірно чутливі істоти. Їх неможливо змусити підкоритись. І застосовувати свою силу господаря не варто, бо треба вміти заслужити довіру. Україна сьогодні схожа на вершника, що летить крізь ніч. Ми не просто «керуємо» процесами – ми шукаємо партнерства, де немає домінування, а є спільний ритм. Коні навчили мене, що справжня влада не знає примусу, а здатність вести за собою так, щоб інший хотів іти поруч.
– Ваше ім’я, Анна, у дипломатії звучить символічно: королева, котра свого часу змінила обличчя Європи. Чи відчуваєте ви цей генетичний зв’язок із корінням Київської Русі?
– Я часто про це думаю. Анна Київська поїхала в невідомість, маючи з собою лише освіту, віру та власну гідність. Це і є першоджерело нашої дипломатії. Сьогодні ми не просто намагаємось розбудити Європу, а пропонуємо світу скинути тягар темряви, тому ми повертаємося за свій стіл, який ми займали століттями. Моє ім’я нагадує мені, що за моєю спиною не лише сучасна держава, а тисячолітня цивілізація. Ці корені дають нам право говорити з позиції сили духу. Ми не новачки. Ми нація, яка будувала міжнародні союзи ще тоді, коли дипломатія для багатьох була лише мрією. Ця спадщина – це не вантаж, це крила.
– Якою ви бачите філософську місію України на світовій арені сьогодні?
– Україна – це серце світу, яке болить, але б’ється. Ми повернули в міжнародну політику щирість. Наша роль сьогодні – бути етичним компасом. Ми вчимо світ, що безпека – це не про кількість зброї, а про силу духу. І Україна постала живим доказом того, що світло перемагає темряву навіть тоді, коли математичні розрахунки кажуть зворотне. Ми вчимо великі держави не просто «співіснувати», а «бути справжніми».
– Анно, уявіть, що ви вперше заходите в кабінет МЗС уже як дипломатка. Що ви принесете з собою?
– У моєму дипломатичному багажі завжди буде теплий спогад про навчання в Alma mater, рідна мова та гордість за нашу відбудовану «Мрію». Але найголовніше – я пронесу крізь роки власну мрію: завжди пам’ятати, чиї інтереси я маю честь захищати. І, мабуть, часточку тієї сміливості, яку наше покоління ввібрало разом із повітрям цих блекаутів. Я хочу бути дипломатом «з майбутнього», де Україна – це не проблема, а рішення для всього світу.
– Якби дипломатія була поезією, то яким би був головний вірш про Україну сьогодні?
– Це був би вірш про соняшник. Він золотий, він тягнеться до сонця, і він непохитний. Коли ми говоримо про Україну на світовій арені, ми обов’язково передбачаємо неминучість її розквіту. Ми показуємо, що після найстрашнішої зими завжди приходить весна, якщо мати мужність її чекати й наближати.
Коли скінчився діалог, було зрозуміло, що саме такі дівчата з мрійливими очима та сталевою волею завтра напишуть нову главу світової історії, де Україна буде не просто учасником, а головним автором миру. Це була розмова про те, як народжується нова еліта – не в розкоші кабінетів, а загартовується волею та самим життям.